«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ…»

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ…»

У рішенні ЮНЕСКО про святкування 800-річчя “Слова” було сказано, що воно поряд з найвидатнішими творами давніх літератур впливає на всезагальний літературний процес, закладені в ньому ідеї миру і гуманізму відіграють велику роль у формуванні світової духовної культури…

  1. Історія відкриття. Граф Олексій Мусін-Пушкін1 купив оригінал «Слова…» в архімандрита Спасо-Преображенського (Ярославського монастиря) Іоїля Биковського; підготував до друку текст й опублікував 1800 року в Санкт-Петербурзі. Проте рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року.
  2. Проблема авторства. Автор невідомий (хтось із оточення Ігоря – свідок, учасник подій).
  3. Літературний рід. Ліро-епос.
  4. Час написання. 1198 р. – після смерті Ярослава Всеволодовича і вокняжіння Ігоря Святославовича в Чернігові, під час найбільшого напруження половецько-новгородських відносин (Б. Яценко).
  5. Проблема жанру. Героїчна поема (хоча жанрову природу твору визначають по-різному: пісня, поема, воїнська повість, билина, ораторський твір – «слово», плач і т.д.).
  6. Тема. Зображення невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 р.
  7. Ідея. Заклик до єдності Руської землі (утілена в «золотому слові Святослава»).
  8. Зразок орнаментального стилю літератури Київської Русі (середньовіччя, ХІІ – ХІІІ ст.), для якого властиві мозаїчність композиції та багатотематичність творів, розмаїття художніх засобів, ускладненість синтаксису.
  9. Історична основа. Образи.

Чи не гоже було б нам, браття,
почати старими словами ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича2?

Початися ж оцій пісні по билицях часу нашого,
а не за вимислом Бояна3.
Боян бо віщий,
якщо кому хотів пісню творити,
то розтікався мислю по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —
тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць:
котру сокіл доганяє,
та перша пісні співає
старому Ярославу4,
хороброму Мстиславу5,
який зарізав Редедю перед полками касозькими,
красному Романові Святославичу6.

(…) Почнем же, браття, повість оцю
від старого Володимира до нинішнього Ігоря7,
який укріпив ум силою своєю
і вигострив серця свойого мужністю;
сповнившись ратного духу,
навів свої хоробрі полки
на землю Половецькую
за землю Руськую.

Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив
від нього тьмою всі свої вої прикриті.8

ПОМІРКУЙ! В історії літератури усталився погляд, згідно з яким Ігор – надмірно запальний, необачний князь, який, прагнучи слави, відкриває половцям дорогу на Русь. А як вважаєш ти? Зваж ще й на таку думку:

У 1184 році ускладнилися політичні відносини Ігоря Сіверського з Володимиром Переяславським, який напав на сіверські міста й пограбував їх. Окрім того, із півночі на Сіверщині погрожував рідний дядько переяславського князя Всеволод Суздальський, зі сходу – половці, союзники Всеволода (на початку 80-х років Владимиро-Суздальське князівство постачало половцям новітнє озброєння, див. у плачі Ярославни: «Чому мечеш хиновські стрілки … на воїв мого лада?»; хинови – фінський народ Волго-Окського межиріччя, підпорядкований суздальському князю. 1180 р. Святослав Київський здійснив каральну експедицію в Суздальський край, згодом завдав кілька могутніх ударів по половецьких силах, але програв битву за Рязань. На черзі була Сіверська земля…)

Отже, до початку 1185 р. Сіверська земля потрапила в лещата поміж ворожими силами. Це катастрофічне становище передано у «Слові» в образі сонячного затемнення, яке допомагає Ігореві усвідомити загрозу. У випадку вторгнення ворожих сил Сіверщина могла потрапити в ганебний полон. Тому князь Ігор вирішив, що краще померти в бою, аніж бути полоненими вдома, і закликає сісти на коней, тобто виступити в похід (…)

У поході 1185 р. князь Ігор ставив, перед собою два основні завдання: розгромити переяславську фортецю Глібів (опорний пункт у війні проти Сіверської землі) та повернути отчинні тмутороканські землі Олеговичів у районі Верхнього Дону в Муромо-Рязанському князівстві, що знаходилися під контролем суздальського князя.

…Позитивним підсумком цього походу було те, що Сіверщина включилась нарешті в єдину систему оборони Руської землі… (За Б. Яценком).

ІГОР

«Браття і дружино!
Лучче ж би потятим бути,
аніж полоненим бути…

Спала князю на ум охота —
і жадоба спробувати Дону великого
знамення йому заступила.
«Хочу бо, — сказав, —
списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,
хочу голову свою положити
або напитися шоломом з Дону!»

…пересів із сідла золотого
у сідло невольниче.

Ігореві князю бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому золотому столу.

Ігор спить,
Ігор не спить,
Ігор мислю поля мірить
од великого Дону
до малого Дінця.

А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші
і білим гоголем на воду.
Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком.

І помчав до лугу Дінця,
і полетів соколом під млою,
забиваючи гусей і лебедів
на сніданок, на обід і на вечерю.

Ігор рече:
«О Донче!
Не мало тобі величі,
що леліяв ти князя на хвилях,

слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних,
одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева,
стеріг ти його гоголем на воді,
чайками на струмках,
чернядьми на вітрах».

Сказав Боян про походи Святослава,
піснетворець часу давнього —
Ярослава, Олега, княжого:
«Хоч і тяжко голові без плечей —
Зле й тілу без голови», —
Руській землі без Ігоря.

«Сонце світиться на небесах —
Ігор князь в Руській землі», —
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.

Ігор їде по Боричевім до святої богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі.
Заспівавши пісню старим князям,
потім і молодим співати:
«Слава Ігорю Святославичу,
буй-туру Всеволоду,
Володимиру Ігоревичу!»

Здоров’я князям і дружині,
що борються за християн проти поганих полків!

ІГОР

Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому буй-тур Всеволод9:
«Один брат,
один світ світлий — ти, Ігорю!
Обидва ми Святославичі!
Сідлай, брате, свої бистрії коні,
а мої вже готові,
осідлані під Курськом, попереду.
А мої ті куряни — воїни вправні:
під трубами сповиті,
під шоломами злеліяні,
кінцем списа згодовані,
путі їм відомі,
яруги їм знайомі,
луки у них напружені,
сайдаки отворені,
шаблі вигострені;
самі скачуть, як ті сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князю — слави».

Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прищеш на воїв стрілами,
гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом
посвічуючи,
там і лежать поганії голови половецькії.
Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії
тобою, яр-туре Всеволоде!
Він завдав ці рани, дороге браття,
забувши почесть і життя,
і города Чернігова отчий золотий стіл,
і своєї милої жони, красної Глібівни10,
звичаї і обичаї!

ГЗАК (КЗА, ГЗА) І КОНЧАК11

Гзак12 біжить сірим вовком,
Кончак
13 йому вслід править до Дону великого.

То не сороки заскрекотали —
по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.
Тоді вóрони не крякали,
галки позмовкали,
сороки не скрекотали,
полози повзали тільки.
Дятли стукотом путь до ріки вказують,
солов’ї веселими піснями світ провіщають.

Мовить Гзак Кончакові:
«Коли сокіл до гнізда летить —
соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами».

Каже Кончак до Гзи:
«Коли сокіл до гнізда летить —
то ми сокільця опутаємо красною дівицею».

І каже Гзак Кончакові:
«Коли його опутаємо красною дівицею,
не буде нам ні сокільця,
ні нам красної дівиці,
і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім».

БОЯН

…якщо кому хотів пісню творити,
то розтікався мислю по древу,
сірим вовком по землі,
сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —
тоді напускав десять соколів на стадо лебедиць:
котру сокіл доганяє,
та перша пісні співає
старому Ярославу,
хороброму Мстиславу…
…не десять соколів на стадо лебедиць пускає,
а свої віщії персти на живії струни накладає,
і вони самі князям славу рокотали.
…соловію часу давнього!
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжучи тропою Трояна через поля на гори!
Сказав Боян про походи Святослава,
піснетворець часу давнього —
Ярослава, Олега, княжого:
«Хоч і тяжко голові без плечей —
Зле й тілу без голови», —
Руській землі без Ігоря.

СВЯТОСЛАВ

Тії бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
вже біду розбудили,
що її приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський.14
Грозою був він:
розгромив своїми сильними полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецькую,
притоптав горби і яруги,
Змутив ріки і озера,
висушив потоки і болота.
А поганого Кобяка
із лукомор’я,
од залізних великих полків половецьких,
як вихор, вихопив.
І упав той Кобяк15
в граді Києві,
в гридниці Святослава.

Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
співають славу Святославу
16

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах.
«В цю ніч з вечора одягали мене, — рече, —
чорним покривалом на кроваті тисовій,
черпали мені сине вино з горем змішане,
сипали мені з порожніх сайдаків степовиків поганих
великий жемчуг на лоно
і ніжили мене.
Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім.
Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на болонні,
були в дебрі Кияні
і неслися до синього моря».
І сказали бояри князю:
«Уже, княже, туга ум полонила;
се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого
пошукати града Тмутороканя
або напитися шоломом з Дону.

Уже соколам крильця повтинали поганих шаблями,
а їх самих опутали у пута залізні.
Темно бо було в третій день:
два сонця затемнились,
оба багрянії стовпи погасились
і з ними молоді два місяці,
Олег і Святослав17,
тьмою огорнулись,

і в морі потонули,
і велику зухвалість подали хинові.
На ріці Каялі тьма світ покрила:
по Руській землі простерлися половці…

Тоді великий Святослав ізронив злоте слово18,
З сльозами змішане,
і прорік:
«О мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!

Рано есте почали Половецькую землю мечами разити,
а собі слави шукати.

Великий княже Всеволоде!19
Не мислю б тобі прилетіти іздалека —
отчий золотий стіл постерегти!
Ти бо можеш Волгу веслами розкропити,
а Дін шоломами вилляти!
Коли б ти тут був —
то була б рабиня по ногаті,
а бранець — по різані…

Ти, буй Рюриче, і Давиде!20
Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?
Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,
ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?
Вступіте, господарі, в золоті стремена
за обиду часу нашого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!21
Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,
підпер гори угорськії своїми залізними полками,
заступивши королеві путь,
зачинивши Дунаю ворота,
метаючи тягарі через хмари,
суди рядячи до Дунаю.
Грози твої по землях течуть,
одчиняєш ти Києву ворота,
стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями.
Стріляй, господарю, Кончака,
раба поганого,
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе!22
Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,
наче сокіл на вітрах ширяючи,
хотячи птицю в смілості здолати.
Єсть бо у вас залізні молодці
під шоломами латинськими.
Од них загула земля, і багато країн —
Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,
і половці сулиці свої покидали,
а голови свої підклонили
під тії мечі харалужнії.
Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,
а дерево поронило листя не з добра:

по Росі і по Сулі городи поділили.
А Ігоря хороброго полку — не воскресити!
Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.
Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод,
і всі три Мстиславичі
23,
не лихого гнізда шестикрильці!
Ви не правом переможців володіння собі захопили!
Нащо ж ваші золоті шоломи,
і сулиці ляськії, і щити?
Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами
за землю Руськую,
за рани Ігореві,
смілого Святославича!

Один лиш Ізяслав,
син Васильків,
подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії,

погубив славу діда свого Всеслава,
а сам під черленими щитами
на кривавій траві
погублений литовськими мечами.
Ісходить юна кров, і сказав він:
«Дружину твою, княже, птиці крильми одягли,
а звірі кров полизали!»
Не було тут брата Брячислава,
ні другого, Всеволода.
Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла
через золоте ожерелля.
Посмутніли голоси,
поникли веселощі,
труби трублять городенськії.

Ярославе і всі внуки Всеславові!24
Уже понизіть стяги свої,
вкладіть свої мечі пощерблені:
уже бо вискочили ви з дідівської слави!
Ви бо своїми крамолами
почали наводити поганих
на землю Руську,
на добро Всеслава.
Через незгоду бо настало насильство
од землі Половецької!

На сьомім віці Трояна
кинув Всеслав25 жереб на дівицю собі любу.
Він обманом обперся на коней
і скочив до града Києва
і діткнувся ратищем золотого стола київського.
Скочив од них лютим звірем опівночі з Білгорода,
окутався в синю млу;
він урвав щастя тричі:
одчинив ворота Новгороду,
розбив славу Ярославу,
скочив вовком до Немиги з Дудуток.

…Всеслав князь людям суд чинив,
князям городи рядив,
а сам вночі вовком бігав:
із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,
великому Хорсові вовком путь перебігав.
Йому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії у дзвони,
а він в Києві дзвін той чув.
Хоч була й віща душа в смілім тілі,
та часто біду терпів він.
Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав:
«Ні хитрому,
ні вмілому,
ні чаклуну вмілому —
суда божого не минути».

ЯРОСЛАВНА

На Дунаї Ярославнин26 голос чути,
зозулею, незнаєма, рано кує:
«Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві,
омочу шовковий рукав у Каялі ріці,
утру князю кривавії його рани
на дужому його тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:
«О вітре, вітрило!
Чому, господине, так сильно вієш ти?
Чому мечеш ти хиновськії стрілки
на своїх легесеньких крильцях
на моєї лади воїв?
Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,
леліючи кораблі на синім морі?
Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»
Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи:
«О Дніпре Словутичу!
Ти пробив єси кам’янії гори
через землю Половецькую.
Ти леліяв єси на собі Святослава насади
до полку Кобякового.
Прилелій, господине, мою ладу мені,
щоб я не слала йому сліз на море рано».
Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи:
«Світлеє і трисвітлеє сонце!
Всім тепле і красне еси!
Чому, господине, простерло гарячі промені свої
на лади воїв,
в полі безводнім спрагою їм луки звело,
тугою їм сайдаки стягло?»
*Ритмічний переклад пам’ятки, зроблений Л. Є. Махновцем, публікується за виданням: «Слово о полку Ігоревім». Вступна стаття і примітки дійсного члена АН УРСР М. К. Гудзія. Упорядкування і підготовка тексту В. Л. Микитася, «Радянський письменник», К., 1955, стор. 47 — 69 (Бібліотека поета).

1. Олексій Іванович Мусін-Пушкін – російський державний діяч, археограф, історик, колекціонер. Член Російської академії, президент Академії мистецтв, 11-й Обер-Прокурор Священного Синоду. Походив із відомого дворянського роду.

2. Ігор-Георгій Святославович (1151 – 1202) – путивльський князь (до 1179 р.), новгород-сіверський князь (до 1198 р.), великий князь чернігівський, онук Олега Святославовича (матір’ю Ігоря була дочка Юрія Долгорукого). Одружений із дочкою Ярослава Осмомисла, своєю двоюрідною сестрою. Мав 5 синів (Володимир, Роман, Олег, Святослав, Ростислав) і дочку.

3. Боян – поет-співець давньої Руci, жив у ХІ – поч. ХІІ ст. Хоч ім’я Боян справді існувало на Русі, багато дослідників вважають, що це піднесений до власного імені загальний іменник «баян» (від «баяти» – співати; «баян» – співець). Автор позиціонує манеру свого письма від стилю Бояна – «по билицях часу нашого», тобто правдиво.

4. «Старий Ярослав» – Ярослав-Георгій Володимирович Мудрий (979 – 1054), син Володимира Святославовича. За його князювання Русь досягла найвищого розвитку: у 30-х рр. ХІ ст. була збудована Софія Київська, заохочувалася освіта й письменство, Русь мала політичні й культурні зв’язки з усією Європою.

5. «Хоробрий Мстислав» – Мстислав-Костянтин Володимирович Чернігівський і Тьмутороканський, брат Ярослава. Успішно воював проти степових племен, розбудував Чернігів.

6. «Красний Роман Святославович» – Роман-Борис Святославович, син Святослава Ярославовича. Вів війну за повернення Чернігова, де утвердився Володимир Мономах.

7. «…від старого Володимира до нинішнього Ігоря» – із 1078 р., коли після битви на Нежатиній ниві Всеволод Ярославович став великим князем київським, а його син Володимир – господарем у Чернігові. Отже, автор починає оповідь від початку чернігівської діяльності Володимира Мономаха, становлення Чернігівського князівства у 70 – 90-х роках ХІ ст. і до формування території нової Руської землі (без колоній) у 80 – 90-х роках ХІІ ст. (історичні рамки «Слова…»).NB! Автор ставить в один ряд Ігоря зі «старим Володимиром» як рівновеликого.

8. Сонячне затемнення справді було 1 травня 1185 року, проте, згідно з деякими історичними джерелами, сіверяни були розбиті в Половецькому степу ще до сонячного затемнення – 28 квітня. На думку Б. Яценка, затемнення стало в «Слові…» поетичним прийомом, із допомогою якого автор виправдовує князя та його похід – Ігор виходить назустріч небезпеці, щоб відвести біду від рідної землі навіть ціною власного життя.

9. Буй-тур Всеволод – Всеволод Святославович, брат Ігорів, учасник походу, князь курський і трубчевський, одружений із сестрою Володимира Переяславського («красною Глібівною»). Людина могутньої статури і великої фізичної сили.

10. «Красна Глібівна» – Ольга Глібівна, донька великого князя київського Гліба Юрійовича (пом. 1171 р.), онука Юрія Долгорукого, рідна сестра Володимира Переяславського, дружина Всеволода Буй-Тура.

11. Половці – дослівно «люди поля», «люди степів», «степовики». Учені сьогодні вважають їх середньовічною народністю тюркської мовної групи (частина полян, що асимілювалася з новими тюркськими переселенцями зі сходу). Від більшості сучасних тюрків їх відрізняє те, що половці українських степів були переважно християнами.

12. Гзак – половецький князь, згаданий у літописі в 1168 і 1185 роках. У 1185 р. спустошив Посем’я, помстившись за дружину і дітей, яких узяв у полон Олег Сіверський у 1168 р. Роман Кзич, син Гзака, узяв у полон Всеволода Буй-Тура.

13. Кончак – половецький князь, син Отрока (Артака), внук Шарукана, вів гнучку політику у відносинах із руськими князівствами, був союзником Святослава Всеволодовича, Ігоря Святославовича, Рюрика Ростиславовича. Літопис зафіксував його набіги на Русь у 1180, 1184 і 1185 роках. У 2-й пол. 12 ст. об’єднав під своєю владою половців і створив сильну військову організацію. Дочка Кончака Свобода була одружена із галицьким князем Володимиром Ігоровичем.

14. «Святослав грізний великий київський» – Святослав Всеволодович – син великого князя київського і чернігівського Всеволода Олеговича, онук Олега Святославовича. Найдовше в ХІІ ст. перебував на великому князюванні – 18 років (1176 – 1194 роки).

15. Кобяк (Карлийович) – половецький хан. У 1184 р. об’єднані сили руських князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем розгромили половців на р. Орелі й узяли в полон Кобяка, двох його синів і понад 7 тис. половців(серед яких – більше десяти ханів).Гридниця – велике приміщення для дружинників у княжому палаці.

16. Слава Святославових походів і перемог розійшлася по всій Європі; про них знають і німці, і венедичі (західні слов’яни), греки і моравляни (слов’янський народ).

17. Олег Святославович і Святослав Олегович – дід і батько князя Ігоря. Слава давніх князів потьмарилася після поразки сіверян.Хинова – фінни Волго-Окського межиріччя, тобто Владимиро-Суздальського князівства.

18. У «Золотому слові» Святослав звертається до Ігоря та Всеволода; тричі просить князів виступити «за землю Руську, за рани Ігореві», закликаючи, на думку Б. Яценка, згуртуватися довкола «нового вождя Руси».

19. Всеволод-Дмитрій Юрійович «Велике Гніздо» – син Юрія Долгорукого, князь владимиро-суздальський. Автор закликає його захистити родову отчину Мономаховичів – Переяслав, згадує про його походи на волзьких болгар (у 1183 р.) і на половців (у 1198 р.).

20. Рюрик-Василій Ростиславович і Давид-Гліб Ростиславович – сини великого князя київського Ростислава Мстиславовича, онука Мономаха.

21. Ярослав Володимирович – галицький князь, син Володимира Володаровича, правнук Ростислава Тмутороканського. Автор прославляє його військову могутність.

22. Роман-Борис Мстиславович – син великого князя київського Мстислава Ізяславовича. Автор називає його бойові перемоги: розбив під Новгородом війська Андрія Боголюбського – «хинову»; на Волині приєднав до своїх володінь Підляшшя (1182); розгромив литовців, ятвягів, перемелу, відкинув їх від Руської землі (1196); завдав нищівного удару половцям і врятував Царгород, який облягали степовики (1197 чи 1198); обєднав Волинську і Галицьку землі, утворивши Галицько-Волинське князівство (1199); був великим князем київським, самодержавцем всієї Руси, але загинув у бою з поляками (1205). Мстислав – очевидно, ідеться про Мстислава Володимировича, правнука Мономаха. Допомагав Роману в боротьбі за Київ на початку ХІІІ ст.

23. Автор звертається до двоюрідних братів Романа – Інгваря і Всеволода Ярославовичів, князів луцьких, які допомагали йому у феодальних війнах і походах. «Три Мстиславовичі» – сини Мстислава Ростиславовича, небожі Рюрика Київського – Мстислав, Давид і Володимир.У цьому звертанні автор обєднав дві протиборні групи князів.

24. Автор звертається до Ярослава Володимировича, онука Мстислава Великого, який князював у Новгороді. Деякий час жив із половчанами мирно, але з 1198 р. напруження між Новгородом і Полоцьком досягає межі.

25. Всеслав Полоцький – правнук Володимира Святославовича, хрестителя Руси. Намагався взяти під свій контроль Новгородську землю, вів війни з Ярославовичами, які навіть узяли його підступом і посадили в поруб. Звідти його визволили кияни й проголосили великим князем київським (1068), але його вабив Полоцьк, де згодом й утвердився. Вважався чаклуном і перевертнем.

26. Ярославна – дочка Ярослава Осмомисла, внучка Юрія Долгорукого за матір’ю. Своїм плачем-заклинанням (звертання до вітру, Дніпра, сонця) виводить Ігоря з полону, і Бог вказує князеві дорогу на рідну землю.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *